Сніжок іде. Лапатий та рясний.
Як у дитинстві, пів-століття тому.
Побіг би. Але в сивій сивині
Шукаю привід, а знаходжу втому.
Рум’яні щоки – позаду. Лиш зморшки.
У дзеркало дивитись неохота.
Куди ішов я і коли прийду? Пороша
Надворі та в душі. А може – розпач?
Поганого старався не робити.
Все рівно заздрили, кляли та не любили.
Казали: так, як ми, повинен жити.
Покаюсь: жебраком і у могилі
Не знайдете мене, і не копайте.
Бо знайдете таке, що ваші діти
Відвернуться і проклянуть. Чекайте!
Тікати пізно. Скоро буде літо.
Розтане розпач. Стане сонцепік.
І стане поняття: не можна більше!
Як і у мене. В мене довгий вік.
Був час подумати про це, та і про інше.
Як хочеш бути вільним – вільний ти.
Не хочеш – так ніхто тобі не винен.
Колись були такими козаки
І кріпаки. Раби в душі. Потрібно
Щось добавляти чи роз’яснювати?
Співати пісню рабську про неволю?
Чи за порогами удачі пошукати?
Чи думою злетіти над собою?
Піднятися туди, де тільки Небо.
І сам Господь – і ти. Не бійся!
Колись полинемо. А зараз треба
Відкрити очі так, як у дитинстві!
Щоби летіть… Летіть. Летіти!
Щоб у душі свистіло і співало!
Щоби хотілось отак просто – жити!
Та щоб бажання те не перестало!
Сніжок все падає. Занадто я розумний?
У сивій сивині занадто дум?
За хмаркою сховався місяць сумно.
Не спиться. Краще б я про все забув…
